Перевірений текстСтояв май місяць; повітря було ще досить холодне, але все в природі — і кущі, й дерева, й поля, й луки — говорило про настання весни. Луки строкатіли квітами: розпускалися квіти й на живій огорожі; а поблизу якраз красувалося втілення самої весни — маленька яблунька вся в цвіту. Особливо гарна була на ній одна гілочка, молоденька, свіженька, вся обсипана ніжними напіврозкритими рожевими бутонами. Вона сама знала, яка вона гарна; усвідомлення краси було в її соку. Тому гілочка анітрохи не здивувалася, коли коляска, що їхала дорогою, зупинилася просто перед яблунею і молода графиня сказала, що важко й знайти щось чарівніше за цю гілочку, що вона живе втілення юної красуні-весни. Гілочку відламали, графиня взяла її своїми ніжними пальчиками й обережно повезла додому, захищаючи від сонця шовковою парасолькою. Приїхали до замку, гілочку пронесли високими, розкішно оздобленими покоями. У відчинених вікнах майоріли білі завіси, у блискучих, прозорих вазах стояли букети чудових квітів. В одну з ваз, наче виліплену зі щойно випалого снігу, поставили й гілку яблуні, оточивши її свіжими світло-зеленими буковими гілками. Яка краса, як гарно було!
Гілочка загордилася, і що ж? Адже це було цілком природно!
Кімнатою проходило багато різного народу; кожен відвідувач смів висловлювати свою думку лише настільки, наскільки за ним самим визнавали певне значення. І ось деякі не говорили зовсім нічого, деякі ж надто багато; гілочка зметикувала, що й між людьми, як між рослинами, є різниця.
«Одні служать для краси, інші лише для користі, а без третіх і зовсім можна обійтися», — думала гілочка.
Її поставили якраз навпроти відчиненого вікна, звідки їй були видні сад і поле, тож вона могла вдосталь надивитися на різні квіти й рослини й поміркувати про різницю між ними; там було багато всіляких — і розкішних, і простих, навіть надто простих.
— Бідні відкинуті рослини! — сказала гілочка. — Справді велика різниця між нами! Якими нещасними повинні вони себе почувати, якщо взагалі здатні відчувати, як я та мені подібні! Так, велика між нами різниця! Але так і має бути, інакше всі були б рівні!
І гілочка дивилася на польові квіти з якоюсь жалістю; особливо жалюгідною здавалася їй одна sorta квітів, якими кишіли всі поля й навіть канави. Ніхто не збирав їх у букети, — вони були надто прості, звичайні; їх можна було знайти навіть між камінням бруківки, вони пробивалися звідусіль, як найостанніший бур'ян. І ім'я-то в них було пребридке: чортові дійниці (данська назва кульбаб. — Перекл.). — Бідна зневажена рослино! — сказала гілочка. — Ти не винна, що належиш до такого сорту й що в тебе таке бридке ім'я! Але й між рослинами, як між людьми, має бути різниця!
— Різниця? — озвався сонячний промінь і поцілував квітучу гілочку, але поцілував і жовті чортові дійниці, що росли в полі; інші його брати — сонячні промені — теж цілували бідні квіточки нарівні з найпишнішими.
Яблунева гілочка ніколи не замислювалася про нескінченну любов господа до всього живого на землі, ніколи не думала про те, скільки краси й добра може бути приховано в кожнім божому створінні, приховано, але не забуте. Нічого такого їй і в голову не приходило, і що ж? Власне кажучи, це було цілком природно! Сонячний промінь, промінь світла, розумів справу краще.
— Як же ти короткозора, сліпа! — сказав він гілочці. — Яку це відкинуту рослину ти так жалієш?
— Чортові дійниці! — сказала гілочка. — Ніколи з них не роблять букетів, їх топчуть ногами — надто вже їх багато! Насіння ж їх літає над дорогою, як стрижена вовна, й чіпляється до одежі перехожих. Бур'ян, і більше нічого! Але комусь же треба бути й бур'яном! Ах, я така вдячна долі, що я не з їхнього числа!
На поле висипала ціла юрба дітей. Наймолодшого принесли на руках і посадили на травичку посеред жовтих квітів. Малюк весело сміявся, пустував, тупотів по траві ніжками, перевертався, рвав жовті квіти й навіть цілував їх у простоті невинної дитячої душі. Діти постарше обривали квіти геть, а порожні всередині стебельця згинали й вставляли один кінець в інший, потім робили з таких окремих кілець довгі ланцюжки й ланцюги й прикрашали ними шию, плечі, талію, груди й голову. Оце було великолепство! Найстарші з дітей обережно зривали вже відцвілі рослини, увінчані пірчастими коронками, підносили ці повітряні вовняні квіточки — своєрідне чудо природи — до рота й намагалися здути разом увесь пушок. Кому це вдасться, той отримає нову сукню ще до Нового року, — так сказала бабуся.