Жив собі двірник. Була в нього дружина, яка страшенно любила казки, і заборонила вона пускати до себе на нічліг тих, хто не вмів казок розказувати. Чоловікові це не подобалося, він і думає: «Як би мені дружину відучити від казок!» Ось одного разу взимку, пізно вночі, йде собі старичок, увесь змерзлий, і проситься переночувати. Чоловік вибігає до нього. — А що, — каже, — умієш ти казки розказувати? Дружина не велить пускати нікого, хто не вміє казок розказувати. Чоловік бачить — справа кепська, від холоду ледь не змерзає. — Умію, — каже. — А довго будеш розказувати? — Та всю ніч. Ну, от добре. Впустив чоловіка. Господар каже: — Ну, дружино, ось чоловік пообіцяв усю ніч розказувати казки, та тільки з тим, щоб перепон йому не робити і не перебивати. Чоловік каже: — Так, перепон не робити, а то розказувати не буду. Ось повечеряли, лягли спати; чоловік і почав: — Летіла сова повз сад, сіла на колоду, випила воду; летіла сова повз сад, сіла на колоду, випила воду... І пішо твердити все одне й те саме: — Летіла сова повз сад, сіла на колоду, випила воду... Господиня слухала, слухала, та й каже: — Що ж це за казка, все одне й те саме твердить! — Так для чого ж ти мене перебиваєш? Адже я говорив, щоб мені перепон не робити; адже це так уже казка розказується спочатку, а там піде інше. Ось чоловік почув, а йому те й треба було, скочив з лави: — Тобі сказано, щоб ти не перепонила! І казку не дала скінчити! Уже він лаяв-лаяв дружину. Зареклася вона відтоді казки слухати.
Перевірений текст