Перевірений текстУ давні часи, коли варто було лише побажати чогось, і бажання здійснювалося, жив на світі король; усі доньки його були одна гарніша за одну, а наймолодша королівна була така прекрасна, що навіть саме сонечко, яке бачило стільки див, і те дивувалося, осяваючи її личко.
Близько королівського замку був великий темний ліс, а в тому лісі під старою липою викопаний був колодязь. У спекотні дні заходила королівна в темний ліс і сідала біля прохолодного колодязя; а коли їй ставало нудно, брала вона золотий м'ячик, підкидала його й ловила: це була її улюблена забава.
Але ось трапилося одного разу, що підкинутий королівною золотий м'ячик потрапив не в простягнені її ручки, а пролетів повз, ударився об землю і покотився просто у воду. Королівна стежила за ним очима, але, на жаль, м'ячик зник у колодязі. А колодязь був такий глибокий, такий глибокий, що й дна не було видно. Стала тут королівна плакати, плакала-ридала все голосніше й сумніше і ніяк не могла втішитися.
Плаче вона, заливається, як раптом чує чиїсь голос: «Та що з тобою, королівно? Від твого плачу й у камені жалість з'явиться». Озирнулася вона, щоб дізнатися, звідки лунає голос, і побачила жабеня, яке висунуло свою товсту потворну голову з води. «Ах, так це ти, старий водохльопе! — сказала дівчина. Плачу я через свій золотий м'ячик, який упав у колодязь». «Заспокойся, не плач, відповів жабенок, я можу допомогти твоєму горю; але що даси ти мені, якщо я дістану тобі іграшку?» «Та все, що хочеш, любий жабочку, відповіла королівна, мої сукні, мої перли, мої коштовне каміння, а ще до того й золоту корону, яку ношу».
І відповів жабенок: «Не потрібно мені ні твоїх суконь, ні перлів, ні коштовного каміння, ні твоєї золотої корони; а от якби ти мене полюбила, і став би я всюди тобі товаришувати, ділити твої ігри, сидіти за твоїм столиком поруч із тобою, їсти з твоєї золотої тарілочки, пити з твоєї чарочки, спати в твоїм ліжечку: якщо ти мені все це обіцяєш, я готовий спуститися в колодязь і дістати тобі звідти золотий м'ячик». «Так, так, відповіла королівна, обіцяю тобі все, чого хочеш, аби ти тільки повернув мені мій м'ячик».
А сама подумала: «Пусте базікає дурний жабенок! Сидіти йому у воді з собі подібними та квакати, де вже йому бути людині товаришем». Заручившись обіцянкою, жабенок зник у воді, опустився на дно, а за кілька мгновень знову виплив, тримаючи в роті м'ячик, і кинув його на траву. Затремтіла від радості королівна, побачивши знову свою чудову іграшку, підняла її і втекла навприсядки. «Стій, стій! закричав жабенок. Візьми ж мене з собою. Я не можу так бігати, як ти».
Куди там! Даремно їй услід щосили квакав жабенок: не слухала втікачка, поспішила додому й скоро забула про бідного жабочка, якому довелося, не солоно хлебавши, знову лізти у свій колодязь.
Наступного дня, коли королівна з королем і всіма придворними сіла за стіл і стала їсти зі своєї золотої тарілочки, раптом шльопа, шльопа, шльопа, шльопа! хтось зашльопав по мармурових сходах лестниці і, діставшись догори, став стукатися у двері; «Королівно, наймолодша королівно, відчини мені!»
Вона скочила подивитися, хто б там такий міг стукаватися, і, відчинивши двері, побачила жабочка. Швидко гримнула дверима королівна, знову сіла за стіл, і страшно-страшно їй стало.
Побачив король, що сердечко її сильно б'ється, і сказав: «Дитятко моє, чого ти боїшся? Хіба якийсь велетень стоїть за дверима і хоче викрасти тебе?» «Ах, ні! відповіла вона. Не велетень, а мерзенний жабенок!» «Чого ж йому потрібно від тебе?» «Ах, дорогий батьку! Коли я вчора в лісі сиділа біля колодязя й гралася; упав мій золотий м'ячик у воду; а оскільки я дуже гірко плакала, жабенок дістав його мені звідти; і коли він став наполегливо вимагати, щоб нам бути відтепер нерозлучними, я обіцяла; але ж ніколи я не думала, що він може вийти з води. А от він тепер тут за дверима і хоче увійти сюди».
Жабенок постукав удруге і подав голос:
Королівно, королівно!